МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія

Панорами Андрія Левицького

2024-08-29T16:21:05+03:00

Андрій Левицький — цікавий сучасний український графік, широко відомий як в Україні, так і за кордоном, володар низки престижних міжнародних відзнак за найкращі твори в галузі графічного мистецтва. Одними з найвиразніших творів А. Левицького є «панорами» — довгі горизонтальні фризи, техніку виконання яких митець визначає як інталіо: «Road to Town», «Love Comes in The Town» (обидва — 2002), «Talking to myself», «Letters» (обидва — 2004), «Pine Spirit», «Dreamscape» (обидва — 2005). «Панорами» є своєрідними уявними пейзажами, в яких фентезійна архітектура гармонійно поєднується з прекрасними природними мотивами, особливе місце серед яких належить улюбленим графіком деревам. Вони містять численні музичні асоціації, натяки на особисті спогади та враження автора, що надає їм особливої відвертості та інтимності. Також у «панорамах» безсумнівно прочитується оригінально трактована екологічна проблематика, гостра увага до якої відчувається в усіх графічних творах А. Левицького.

Творчі перехрестя: художники Лисенкового кола

2024-08-29T16:27:25+03:00

Дослідження присвячено взаємозв’язкам композитора Миколи Лисенка з діячами образотворчого мистецтва. Окреслено його найближче коло, творчі зв’язки з митцями, які увічнили образ Лисенка в різні періоди його життя на ескізах і портретах, що зберігаються у фондах Музею видатних діячів української культури. Через маловідомі спогади і листи простежено взаємовпливи творчих стихій, які збагачували митця новими враженнями та сприяли появі музичних шедеврів. Листування Лисенка з художником Фотієм Красицьким є безцінним джерелом у вивченні питань, пов’язаних з розвоєм національної культури

Абстрактний експресіонізм: проєкти художника Макса Вітика в сучасному українському просторі

2024-08-29T16:31:22+03:00

Стаття досліджує виставки відомого американського художника Макса Вітика під час російсько-української війни, зокрема ті, що відбулися 2023 році у класичних університетах («Полтавська політехніка», Львівський національний університет ім. І. Франка) та художніх музеях.

Закцентовано увагу на виставках «Історія планети Земля», «Воїни світла», «Реальність і Марево» у Полтаві. Висвітлено аспекти використання сучасних подій, фахових геологічних знань та професійних напрацювань автора, його пошуків та експериментів як чинників, що роблять творчість художника унікальною. Проаналізовано значення, яке мали особливості геологічного досвіду спілкування Макса Вітика з видатними діячами сучасного американського та українського мистецтва для формування авторського стилю. Описано прийоми, які автор застосовує для створення робіт. Наведено приклади впливу творчості художника на формування нової генерації митців, що здобувають освіту в сучасних українських університетах, а також на розвиток абстрактного експресіонізму як форми сучасного мистецтва, що вимагає подальших досліджень у цій сфері.

Проведена робота розширює уявлення про характер творчості Макса Вітика, визначаючи її як приклад культурного синтезу, що поєднує багатовікову українську традицію та ментальність із сучасними творчими пошуками, розширюючи можливості сучасного мистецтва.

Фентезі Дж. Р. Р. Толкіна як джерело розвитку візуального мистецтва

2024-08-29T16:37:16+03:00

У дослідженні розглянуто творчість класика світової літератури Дж. Р. Р. Толкіна та вплив його ідей та образів на візуальне мистецтво. Англійський письменник створив власний універсум, наповнений фантастичними істотами, місцями та унікальними історіями, які визначили нові напрямки творчості митців ХХ — початку ХХІ століть. Висвітлено вплив національних епічних поем середньовічної Європи на формування світогляду майбутнього письменника. Підкреслено роль Толкіна у формуванні жанру епічного фентезі та його вплив на культуру. Проаналізовано, як твори письменника стали не лише літературним явищем, а й джерелом невичерпних інспірацій для митців різних видів сучасного мистецтва, зокрема художників-ілюстраторів, режисерів та дизайнерів

Формування традиції англійського чаювання та розвиток чайних форм у фарфорі-фаянсі Великої Британії

2024-08-29T16:43:37+03:00

У статті висвітлено історію формування й особливості славнозвісної культурної традиції англійського чаювання. З’ясовано, що перші згадки про цей східний напій у Британії були відомі ще за часів Шекспіра в XVI столітті, а вже у другій половині наступного століття чай активно експортувався і розповсюджувався на території цієї країни. Вагому роль у поширенні чайного листя на берегах Англії мала діяльність Ост-Індійської компанії, спочатку Голландської, згодом безпосередньо Британської. Встановлено, що часом зародження й поширення на широкі верстви населення моди на чаювання та складання відповідного етикету був період з XVIII — до середини ХІХ століття. Подальший шлях позначився трансформацією цієї традиції відповідно до вимог і смаків часу та становленням її як невід’ємної риси культури Англії.

Розглянуто комплектацію суто британських сервізів для чаювання у різні періоди. Визначено, що для вживання чаю на сніданок, в обідній і післяобідній час, у славнозвісній «перерві о п’ятій» та в вечірній час використовувалися різні предмети та їх кількість. Акцентовано увагу на застосуванні специфічних форм фарфоруфаянсу, притаманних виключно англійській традиції.

Мета статті полягає у розкритті специфіки традиції англійського чаювання й особливостей застосування відповідного тонкокерамічного посуду. Методологія дослідження базується на загальнонаукових принципах, методах та підходах, які мали вагому роль для розкриття історії розвитку традиції чаювання та її атрибутів. Ключове значення відведено історико-хронологічному, історикопорівняльному та історико-культурному методам, котрі дали змогу висвітлити особливості історичного і культурного тла формування звички чаювання. Крім того, застосовано метод мистецтвознавчого аналізу для виявлення напрямків трансформацій посуду, специфіки його формотворення і декорування.

Вплив Ост-Індійської компанії на взаємозв’язок тонкокерамічного мистецтва Іспанії і Англії

2024-08-29T16:48:00+03:00

У статті висвітлено обставини формування і розвитку стилістики тонкокерамічного мистецтва Іспанії й Англії. З’ясовано, що першочергову роль у взаємозбагаченні культури фарфору-фаянсу цих країн відігравала торговельна діяльність Ост-Індійської компанії. Починаючи від ХVIІ ст. компанія під юрисдикцією Англії реалізовувала безперервне постачання кераміки зі Сходу на Захід, а згодом і обопільну торгівлю між Іспанією і Англією. Внаслідок такої взаємодії упродовж трьох століть іспанське та британське мистецтво тонкої кераміки пройшло такі стадії: 1) наслідування азійських зразків; 2) синтезу східних і західних рис щодо формотворення і декорування посуду; 3) започаткування власної місцевої традиції, яка поступово звільнялася від впливу шинуазрі.

Про тісний взаємозв’язок країн свідчать такі виробництва Іспанії, як Мануфактура Алкора, Фарфорова фабрика Буен Ретиро, Керамічний завод Ля Картуха-Пікман. Продукція вказаних осередків щодо технології виготовлення маси й характеру оздоблення апелювала до виробів провідних західних художніх центрів ХVII–XVIII ст., здебільшого італійських і англійських. Вдалим унаочненням цього є форми столового посуду Алкора 1770-х років, чайні та кавові пари Буен Ретиро другої половини XVIII ст., мотиви розписів виробів Ля Картуха-Пікман 1840-х років, декорування інтер’єру однієї з кімнат будівлі Сан-Лоренцо-де-ЕльЕскоріал у Мадриді плиткою у стилі Веджвуда. Крім того, визначено й зворотній вплив. Зокрема, у 1850-х роках англійці активно імпортували люстровану кераміку з Іспанії та використовували іспанські сюжети у розписах (мануфактури Henshall, Williamson & Co., «Геншел, Вільямсон і партнери»).

Методологія дослідження базується на мистецтвознавчому аналізі творів іспанських і британських мануфактур першої половини XVIII — початку ХІХ ст. Застосовано аксіологічний, історико-хронологічний, історико-порівняльний та історикокультурний методи. Крім цього, було використано кроскультурний аналіз для порівняння та виокремлення запозичених і самобутніх рис формотворення і декорування фарфору-фаянсу Іспанії та Англії.

Дзеркальні інтер’єри Грузії: На прикладі садиби Тархан-Мураві початку та середини XIX століття

2024-08-29T16:51:51+03:00

Стаття присвячена палацу маршала Тархан-Мураві або «Маршліанта Сасахле» в селі Ґарикула, який належав прямим нащадкам останніх грузинських царів Іраклія II і Георгія XII. Будівля була зведена наприкінці XVIII — початку XIX століття і прикрашена дзеркальними міхрабами, мукарнами і мозаїками, а також східними розписами, які створили перські художники в перській і китайській традиціях. Оздоблення цієї будівлі було завершено приблизно у 1830–1840-х роках. Історія не зберегла імена художників, оскільки в радянські часи одна з членів родини Тархан-Мураві Катерина була змушена спалити весь сімейний архів, щоб убезпечити життя нащадків. Вона також зверталася до ректора Тбіліської державної академії мистецтв імені Аполона Кутателадзе з проханням отримати право на управління націоналізованим маєтком, який був нещадно пошкоджений за часів радянської влади, і навіть дзеркальне оздоблення було порубане сокирами.

Етнопсихологічні особливості українців, або Шлях до самопізнання

2024-08-29T16:55:47+03:00

Етнопсихологічні особливості українців. Актуальність даної теми для нашої країни надзвичайно висока. По-перше, у суспільному вимірі: виявилися сучасні прояви етнічної самобутності, коли на перший план виходять проблеми національної єдності, консолідації суспільства в умовах військових дій на Сході країни, анексії території сусідньою державою, розколу суспільства за полярними показниками — як-то готовність частини населення з одного регіону увійти до складу сусідньої держави й водночас — високий рівень патріотизму та самовіддана боротьба за територіальну цілісність і незалежність з іншого. По-друге, у плані державотворчих процесів: поліетнічність населення України, довготривалість спільного проживання представників різних народностей сприяла як формуванню етнічної толерантності, так і загострила проблему регіональної культурно-історичної різнорідності у геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях, що, крім того, вкрай важливо для розвитку особистості, адже знання про риси національного характеру стають підґрунтям власної позиції, вільної від пропагандистських впливів і маніпуляцій.

Музика у реформаторській діяльності Леся Курбаса (частина третя)

2024-08-29T16:59:15+03:00

Цей текст є третьою частиною статті «Музика у реформаторській діяльності Леся Курбаса», присвяченої одному з пріоритетних важелів творчої практики Леся Курбаса — розбудові національного театру на засадах аванґардної культури (перша частина: МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: зб. наук. праць. 2021. Вип. 17. С. 36–67; друга частина: МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: зб. наук. праць. 2022. Вип. 18. С. 24–41). Розглядається робота молодих режисерів Фавста Лопатинського, Василя Василька, Ханана Шмаїна, Бориса Балабана, Володимира Скляренка з композиторами Юлієм Мейтусом, Богданом Крижанівським над комедіями «Пошились у дурні», «За двома зайцями», «Шпана». Особливу увагу приділено постановкам перших українських ревю: «Алло, на хвилі 477!» та «Чотири Чемберлени». Окремо розглянуто постановку чотирьох ревю Іларіона Чолгана в Театрі Йосипа Гірняка та Олімпії Добровольської у Німеччині у 1944–1947 роках.

Доповнення до словника «Термінологія сучасного мистецтва»: 106 нових термінів

2024-08-29T17:02:26+03:00

Дана розвідка є закономірним продовженням словникового видання «Термінологія сучасного мистецтва» (Київ, 2010, автори: Гліб Вишеславський і Олег Сидор), а також кількох аналогічних «доповнень», які друкувалися у збірниках Інституту проблем сучасного мистецтва. Нині автор фокусується на нових термінах, які увійшли до мистецькому обігу під час російсько-української війни, а також зустрічалися за пізніх радянських часів, переважно на Заході. Особливу увагу приділено так званим «термінам негації», що має на меті окреслити складне становище українського андеґраунду 1960–1980-х років; часом їх важко назвати термінами, це радше характерологічні дотепи, «влучні слівця», ситуативні висловлювання, які можуть лише претендувати на звання терміна. Автор вимушено покликається на деякі російськомовні джерела, що є об’єктивним віддзеркаленням української мистецтвознавчої ситуації 1990-х — початку «нульових», коли російськомовність (що не конче було ознакою російськоцентричності!) домінувала на території України, зокрема, в науковій та журналістській сферах. Деякі з них (як і, власне, радянські джерела) автор залучає лише з вимог простої інформативності, часом — необхідної полеміки з опонентами. Та зазвичай це продиктовано елементарним бажанням «фіксації (термінологічного) факту», який може більш ніде й не бути засвіченим.