МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія

Живопис «Нової української хвилі» (на прикладі творчості Василя Рябченка)

Галина Скляренко — 2025-12-20

У статті на прикладі творчості одеського художника Василя Рябченка аналізуються особливості живопису «Нової української хвилі» — явища, що стало етапним для української образотворчості кінця 1980 — 1990-х років. «Нова українська хвиля» об’єднала українських художників нового покоління, які прийшли в мистецтво наприкінці радянської доби, утверджуючи в ньому свободу висловлювання, ідеологічну незаангажованість, прагнення адаптувати у вітчизняний простір новітню художню мову, образність та проблематику постмодерну. Попри те, що представники «Нової хвилі» змінили образно-змістові та видові виміри українського мистецтва, — звернулися до фото- й відеоарту, мистецтва об’єкту та ін., — найяскравішим проявом цього явища залишився саме живопис. У ньому віддзеркалилося переосмислення вимірів радянської «тематичної картини» та трансавангардного живопису з притаманними йому еклектичністю, цитатністю, вільною метафоричністю, іронією, гротесковістю, різноманіттям формально-пластичних прийомів.

Національна ідентичність у візуальному мистецтві незалежної України: становлення і трансформація (1991–2010-ті)

Аліса Зіненко — 2025-12-20

У статті досліджується процес формування і трансформації національної ідентичності в українському візуальному мистецтві періоду незалежності — від 1991 року до кінця 2010-х. Проаналізовано ключові етапи розвитку мистецьких практик у контексті соціально-політичних змін, постколоніального дискурсу та глобалізаційних процесів. Особливу увагу приділено ролі художників у переосмисленні національних символів, історичної пам’яті й культурної спадщини, а також формуванню нової візуальної мови. Розглянуто вплив знакових подій новітньої історії України — Помаранчевої революції, Революції Гідності, російського вторгнення 2014 року — на зміну художніх стратегій і змістових акцентів мистецтва. Визначено, що українське образотворче мистецтво пройшло шлях від постмодерної деконструкції до глибокої етичної та екзистенційної рефлексії, у межах якої національна ідентичність постає як динамічна, багаторівнева та політично значуща категорія

Український неоконструктивізм як актуальний напрям у сучасному мистецтві

Олена Голуб — 2025-12-20

Мистецтво ХХІ століття розвивається у дуже складних та суперечливих умовах, полярно протилежних світоглядах й у конфліктних співставленнях між ними. Українське мистецтво нинішнього періоду, під час війни за свободу й незалежність країни, починаючи з 2014 року, вносить у світовий рух особливий стиль неоконструктивізму, який несе життєдайну ідею необхідності відстоювання національної ідентичності. Водночас мистецтво спрямоване на гармонізацію стосунків у світовій спільноті та збереження екологічної цілісності планети. Цей напрям на очах народжується як синтез авангардних стилістик та найхарактерніших рис народної творчості, у тому числі в застосуванні структури традиційного орнаменту з характерним віталістичним спрямуванням. Сучасний авангард розглядається як сплеск креативності у неочікуваних напрямках і техніках виконання, зокрема і біоморфних, а не наслідування стереотипу геометризованої стилістики. Надано суттєве доповнення до визначення авангарду, яке відрізняється від того, що бере початок у радянській ідеології, а саме заперечується його первинна політико-пропагандистська спрямованість (за Б. Гройсом). Сучасний авангард так само, як і за часів Баугаузу, ближчий до біоцентричного, ніж до політизованого світогляду. Пропоноване дослідження підтверджує цю думку, аналізуючи творчість митців з виразною неконструктивною та біоцентричною позицією. У статті залучено міждисциплінарний методологічний дискурс для розгляду введених в обіг нових творів мистецтва та їх теоретичного підґрунтя. Намічено широкі перспективи для подальших досліджень у цьому напрямку науковцями з різних дисциплін (культурології, психології, інформатики, соціології, біології тощо).

Творча і громадська діяльність Ніколь Лемер д’Аґаджіо у європейській культурній дипломатії

Дмитро Чистяк — 2025-12-20

У статті розглянуто творчу, науково-організаційну та громадську діяльність Ніколь Лемер д’Аґаджіо (1937–2023) — французької художниці, багаторічної генеральної секретарки Європейської академії наук, мистецтв і літератури, однієї з помітних постатей європейської культурної дипломатії другої половини ХХ — початку ХХІ століття. Автори простежують життєвий шлях мисткині від ранніх фігуративних пошуків і портретних практик до ліричної, суб’єктивної та «гіперабстрактної» образності, що поєднувала пластичні експерименти з інтересом до поезії, квантової фізики, молекулярної картини світу та проблем взаємодії науки й мистецтва. Окреслено коло її творчих контактів із визначними діячами французької та світової культури, а також значення її виставкової, монументальної й декоративної спадщини, зокрема циклів, пов’язаних із поліхромним драпіруванням, мозаїчними скульптурами та візуалізацією невидимих структур матерії.

Особливу увагу приділено громадській роботі Н. Лемер д’Аґаджіо як чиннику інституційного зближення мистецьких і наукових середовищ Європи. Її діяльність на посаді заступниці міського голови у сфері культури міста Антіб-Жуан-ле-Пен, участь у русі за права жінок, ініціювання та багаторічне координування роботи Європейської академії наук, мистецтв і літератури розглянуто як послідовне формування простору міжкультурного діалогу, у якому мистецтво, гуманітаристика й точні науки постають взаємодоповнювальними способами пізнання світу. У статті наголошено, що саме через таку синтетичну модель культурної комунікації Н. Лемер д’Аґаджіо вибудовувала мости між Західною і Східною Європою, підтримувала міжнародні колоквіуми, поетичні й мистецькі конкурси, перекладацькі та видавничі ініціативи.

Важливим аспектом дослідження є внесок мисткині у розвиток українсько-французьких культурних взаємин. Проаналізовано її участь у проєктах, пов’язаних із презентацією української літератури й образотворчого мистецтва у франкомовному просторі, зокрема у виданнях творів Тараса Шевченка, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, а також у підготовці та ілюструванні українського перекладу спогадів нобелівського лауреата Жоржа Шарпака. Окремо висвітлено київський візит Н. Лемер д’Аґаджіо 2019 року, виставку «Наука і мистецтво» та співпрацю з українськими академічними, музейними й письменницькими інституціями. Зроблено висновок, що постать Ніколь Лемер д’Аґаджіо є прикладом культурної дипломатії, заснованої на особистій відповідальності, творчій відкритості та солідарності з Україною, особливо в умовах російської агресії.

Доба турбулентності та глобальні виклики в оптиці української культури

Марина Протас — 2025-12-20

У статті розглядається креативна позиція української культури в турбулентному потоці глобальних викликів світу демократії. Увагу зосереджено на інвективі досліджень прибічників руху Європейської Альтернативи, які викривають недоліки менеджменту ЄС та, підтримуючи аргументовану критику незалежних фахівців (філософів, істориків, мистецтвознавців, соціологів, культурологів), звинувачують сервільну політику неолібералізму у свідомому лобіюванні бізнес-інтересів глобалізованого капіталу. Разом із тим, стаття фокусується на низці хибних міркувань тих західних науковців і арткураторів, хто будучи критично налаштованими до споживацької парадигми сучасності, несвідомо перебуває під впливом войовничого гіпнотизму культурної індустрії, не помічаючи руйнівних наслідків постмодерної естетики, що на думку українських науковців є тією м’якою силою ґазлайтинґу, через яку колективна свідомість західних націй, втрачаючи унікальну культурну ідентичність, утримується в зоні впливу змасовленої ідеології, що з середини підриває базові принципи демократії, пролонговує кризу і викривляє розуміння свободи, артепістемою хрематистики передусім.

Мистецтво в координатах втрати і присутності: український досвід війни та вимушеної мобільності

Любов Дрофань — 2025-12-20

У статті проаналізовано, як в умовах повномасштабної російсько-української війни відбувається трансформація культурних практик. На основі аналізу індивідуальних творчо-естетичних стратегій українських мисткинь розкрито, як мистецтво стає формою культурного спротиву, засобом збереження ідентичності та інструментом соціокультурної адаптації. Розглянуто такі стратегії мистецької діяльності: арттерапевтичні та освітні практики у контексті вимушеної міграції (на прикладі діяльності Ірини Хоменко у Польщі), мистецтво як форма культурної дипломатії та внутрішнього відновлення (на прикладі творчості Ірини Медведовської в Італії), а також художня резистентність в середовищі митців, що сьогодні працюють в Україні (на прикладі багатогранної діяльності Валентини Давиденко). Показано, що вимушена мобільність сприяє інтеграції українських митців у міжнародний культурний простір і водночас актуалізує проблему збереження національної культурної пам’яті. Обґрунтовано, що сучасні мистецькі практики поєднують рефлексію травматичного досвіду з творенням нових смислів, виступаючи одночасно і реакцією на війну, й активним чинником формування культурного майбутнього.

Кобальти Ірини Вештак-Остроменської

Ольга Петрова — 2025-12-20

У статті вперше простежено сучасну творчість майстрині Ірини ВештакОстроменської з погляду на художню еволюцію особистості — від перших кроків у мистецтві до створення серії розписів по фарфору «Кобальт». Показано шлях художниці від студіювання скульптури й графіки до професійної роботи як акварелістки та у царині плаката, а також — на новому творчому етапі — повернення до скульптури. Продемонстровано еволюцію художньої мови від конкретно-предметної до узагальнено-метафоричної. Аналіз творчого доробку майстрині, відомої як в Україні, так і за кордоном, здійснено у межах біографічного методу в поєднанні з аналітичним розглядом художнього результату у творах 2000–2025 років. Підкреслено, що на формування її мистецької особистості вплинули обставини дитинства, зокрема драматична історія життя її батька, його моральні принципи та любов до музики. Досліджено творчий діалог художниці як із фольклорним мистецтвом України, так і з класичним та модерним мистецтвом і музичною культурою Італії. Висвітлено формальноструктурну основу у скульптурних роботах та у циклі розписів по фарфору «Кобальт» (2025), де особливо проявлено еволюцію творчого методу (способу мислення та використання пластичної форми) — від сюжетної визначеності до роботи за принципами «відкритого твору» (знаковість, невербальність, провокативність).

Студія Віктора Зарецького

Наталія Булавіна — 2025-12-20

2025 року Україна відзначала 100-річчя від дня народження видатного українського художника й педагога Віктора Івановича Зарецького (1925–1990). Ушанування пам’яті цієї непересічної творчої особистості неможливе без прискіпливого розгляду в історичній перспективі результатів діяльності унікальної студії Зарецького. Через цей освітній осередок пройшло багато вітчизняних художників із різним рівнем підготовки та різними мотиваціями стосовно навчання. Згодом чимало учнів В. Зарецького знайшли себе в новітніх мистецьких напрямах, формували художні спільноти та продовжили справу Вчителя у вихованні поколінь, збагачуючи мистецьку освіту Україні.

Автори дослідження комплексно розглянули етапи педагогічної практики В. Зарецького у власній художній школі. Зафіксовано основні характеристики авторської викладацької методи митця, проаналізовано та залучено у науковий обіг нові відомості, а також викладено досвід індивідуального спілкування. Підкреслено, що завдяки культивуванню відкритості до сприйняття світу та міцній навчальній системі В. Зарецького студійці мали змогу розвивати індивідуальні творчі нахили, які згодом дозволили їм працювати в різних стилістичних напрямах та загалом широко формувати свою мистецьку долю. Автори визначили значення впливу особистості В. Зарецького на творчий розвиток та професійне становлення студійців і акцентували внесок педагога у розвиток системи мистецької освіти в Україні.

Художньо-виконавський вимір камерно-інструментальних композицій Бориса Лятошинського

Ігор Савчук — 2025-12-20

У статті досліджується художній та інтерпретаційний вимір камерно-інструментальної творчості Бориса Лятошинського, зосереджуючись на взаємозв'язку між композиційною логікою та виконавською інтерпретацією. Вона заповнює прогалину в наукових дослідженнях, аналізуючи інтонаційно-драматургічні, тембрально-текстурні та семантичні фактори, що формують інтерпретаційні моделі творів композитора. Простежується еволюція стилю Лятошинського від ранніх салонно-романтичних творів до зрілих композицій, позначених симфонічним мисленням та розвиненою національно-інтонаційною ідіомою. Особлива увага приділяється Українському квінтету як кульмінації його камерно-інструментального симфонізму, інтерпретованому як камерна симфонія з монотематичним розвитком та масштабною драматургією. Стверджується, що ці твори потребують симфонічно орієнтованого виконавського підходу, що інтегрує структурні, поліфонічні та тембрально-семантичні виміри. Дослідження сприяє глибшому розумінню стилю композитора та забезпечує основу для сучасної інтерпретаційної практики.

Концептуальні підходи до творчої реалізації ідей на симпозіумах художньої кераміки у Слов’янську (2001–2010)

Тетяна Зіненко — 2025-12-20

У статті розглядаються концептуальні підходи до творчої реалізації художніх ідей на симпозіумах з керамічного мистецтва, що проводилися у Слов’янську з 2001 по 2010 рік. Мета дослідження — визначити ключові художні стратегії, методологічні принципи та соціокультурні контексти, які сформували розвиток цих симпозіумів як значущих платформ для сучасної керамічної практики в Україні. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує мистецтвознавчий та культурологічний аналіз. Особлива увага приділяється ролі формату симпозіуму як простору для художніх експериментів, професійного спілкування та обміну творчим досвідом між митцями з різних регіонів. Результати дослідження показують, що Слов’янські симпозіуми функціонували не лише як виробничі майданчики, а й як середовище для концептуальних досліджень, де митці займалися питаннями матеріальності, форми, традицій та інновацій. Творчі процеси, що спостерігалися під час цих заходів, свідчать про перехід від суто декоративних підходів до більш концептуальних та експериментальних практик у керамічному мистецтві.

У дослідженні робиться висновок, що симпозіуми у Слов’янську відіграли певну роль у трансформації українського керамічного мистецтва на початку ХХІ століття, сприяючи народженню нових імен молодих художників, формуванню нових художніх парадигм та розширенню меж нового звучання кераміки в сучасній візуальній культурі.

Історико-мистецькі аспекти відтворення пам’ятника князю Костянтину Івановичу Острозькому в Успенському соборі Києво-Печерської лаври

Ольга Сіткарьова — 2025-12-20

У статті розглянуто історико-мистецькі аспекти створення та відтворення надгробного пам’ятника гетьману Великого князівства Литовського, Руського і Жмудського князю Костянтину Івановичу Острозькому, встановленого 1579 року в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Пам’ятник, який відігравав важливу роль у структурі інтер’єру храму, не зберігся до нашого часу.

Метою дослідження є аналіз історичних свідчень, іконографічних джерел та стилістичних аналогій, що дають змогу окреслити можливі підходи до науково обґрунтованого відтворення пам’ятника. Використано писемні джерела XVI–XVII століть, зокрема описи Павла Алеппського та інших очевидців, а також дані пізніших досліджень, присвячених історії Успенського собору та некрополя Києво-Печерської лаври. Значну увагу приділено порівняльному аналізу надгробної пластики доби Ренесансу на території Західної Європи та Речі Посполитої (у тому числі пам’ятників представникам родини Острозьких), що дозволяє визначити типологічні та стилістичні особливості подібних меморіальних пам’ятників. Встановлено, що надгробок князя Костянтина Івановича Острозького належав до поширеного у XVI столітті типу меморіальних пам’ятників із зображенням лицаря у бойовому обладунку, розміщеного у ніші архітектурної композиції. Результати дослідження можуть бути використані під час подальших робіт із відтворення надгробного пам’ятника в інтер’єрі Успенського собору Києво-Печерської лаври та сприяють глибшому розумінню ролі меморіальної скульптури у художній культурі Східної Європи XVI — початку XVII століття.

Ukrainian Chamber Vocal Cycle in the Second Half of the Twentieth and Early Twenty-First Centuries: Trends in Genre and Style Evolution

Ірина Дружга — 2025-12-20

У статті здійснено комплексне дослідження українського камерно-вокального циклу другої половини ХХ — початку ХХІ століття як відкритого жанрово-стильового феномена, що формується на перетині історико-культурних зламів, національної традиції та модерних і постмодерних художніх практик. Актуальність роботи зумовлена потребою системного осмислення жанру, який упродовж означеного періоду зазнав істотних трансформацій: від академічної моделі камерного солоспіву й традиційного формату «голос — фортепіано» до неофольклорних, духовно-філософських, сонорно-експериментальних і камернотеатралізованих різновидів. Метою дослідження є виявлення провідних векторів еволюції українського камерно-вокального циклу та уточнення критеріїв його жанрово-стильової атрибуції в контексті взаємодії поетичного тексту, музичної драматургії, інтонаційної мови й концептуальної цілісності твору. Методологічну основу становлять історико-культурний, компаративний, жанрово-стильовий, інтерпретаційний і типологічний підходи, що дають змогу розглянути камерно-вокальний цикл не лише як послідовність вокальних мініатюр, а як художню систему, в якій слово і музика утворюють єдине семантичне поле. Простежено повоєнне функціонування жанру в умовах ідеологічного контролю, його поступове вивільнення в добу «відлиги», активізацію лірико-психологічного, національно-фольклорного й авангардного начал у 1960–1980-х роках, а також входження в простір постмодерної стильової множинності на межі ХХ–ХХІ століть. Окрему увагу приділено спадщині української діаспори, де жанр постає засобом збереження культурної пам’яті, сакрально-патріотичних смислів і ностальгійного образу Батьківщини.

У дослідженні розкрито значення поетичного першоджерела як чинника циклотворення та драматургічного моделювання, проаналізовано роль фольклорного матеріалу в оновленні інтонаційної палітри, висвітлено специфіку концепту тиші, медитативності й «нової простоти» у камерно-вокальному мисленні, а також окреслено функції розширеного інструментального складу, електроніки, сценічної дії та виконавської інтерпретації. Підтверджено, що у творчості вітчизняних і діаспорних композиторів жанр набуває різних моделей: лірикоромансової, фольклорно-неофольклористичної, духовно-філософської та експериментально-театралізованої. Запропонована типологія є умовною, однак вона увиразнює тенденції розвитку сучасного камерно-вокального циклу та його здатність поєднувати академічну традицію з інноваційними формами музично-поетичного висловлювання. Доведено, що жанрово-стильова атрибуція камерно-вокального циклу не може обмежуватися виконавським складом чи формальною побудовою. Визначальними постають тип взаємодії слова і музики, спосіб організації циклічної драматургії, характер інтонаційно-тембрової мови та рівень концептуальної єдності твору. Український камерно-вокальний цикл у цьому контексті постає як форма художньої самоідентифікації та актуалізації культурної пам’яті, водночас засвідчуючи здатність національної музичної традиції до діалогу зі світовим мистецьким процесом.

Шевченкове слово у музичній творчості Антіна Рудницького: кантата «Посланіє» на текст поеми «І мертвим, і живим…»

Аліна Варшавська — 2025-12-20

У статті розглянуто кантату Антіна Рудницького «Посланіє» (1960), написану на текст поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…», як один із найрепрезентативніших творів української музичної шевченкіани ХХ століття та важливе культурне явище української діаспори у США. Мета дослідження полягає у з’ясуванні специфіки втілення Шевченкового поетичного слова в кантаті, визначенні її основних ідейно-смислових домінант і виявленні головних засобів музичного прочитання поетичного тексту з боку композитора. У статті реконструйовано обставини створення твору та історію його концертного життя, а також окреслено ширший історико-культурний контекст українського еміграційного мистецького середовища. Особливу увагу приділено добору й організації поетичного тексту, що формує цілісну драматургічну лінію від образів національного болю, внутрішнього розламу й тривожного пророцтва до морального повчання, братерства та утвердження надії. Аналітичне ядро статті становить докладний розгляд першої частини кантати з урахуванням синтаксичної будови тексту, його поділу на фрази й синтагми, смислових наголосів, мелодики, фактури, гармонії та форми. Доведено, що музичне трактування слова у А. Рудницького виконує смислотворчу функцію: синтаксична організація поетичного тексту безпосередньо впливає на побудову вокальної лінії та музичної драматургії. Кантата постає як документ культурної пам’яті, національного самозбереження та діаспорної ідентичності.